Рано чи пізно християнин, який досягає зрілості – не тільки той, хто багато читає, а й той, хто багато спостерігає і переживає – починає плутатися в поняттях «Церква» (пишеться з великої, або малої літери) і «церква» (пишеться з прописної, або маленької літери).
Є моя церква, є інші церкви, і є загальна для всіх Церква Христова. Тут є, що розплутувати. Зараз хочу відзначити лише одне: приналежність до загальної Церкви не знецінює наші місцеві й малі церковні громади і їхні традиції, але при цьому звільняє від надмірної залежності від них; допомагає помічати щось цінне, що є в інших; спонукає служити один одному і вчитися один в одного; зобов’язує захищати один одного, бути солідарними в біді та брати участь в загальній місії; дозволяє ходити в гості й робити приємні подарунки, пригощати й пригощатися неповторними домашніми делікатесами.
К.Льюіс писав, що християнство схоже на будинок, в якому всі зустрічаються в холі, але потім розходяться по своїх кімнатах. Я додам від себе, що було б непогано при цьому поважати вибір і життєвий простір кожного християнина і християнки, і не переманювати всіх у свою кімнату і не входити без стуку в чужу, не прив’язувати гостей до стільця і самому не засиджуватися в гостях надовго. Одним словом, заходити? Так! Переходити? Навряд чи.
- Мінімум релігії. Що українці думають про церкву і її роль у державі
- Церква: чи актуально це сьогодні?
Скажу кілька слів про себе і свій життєвий досвід. Я виріс в типовій баптистській сім’ї та добре знаю сильні сторони своєї традиції. При цьому я усвідомлюю, що в моїй родині ця традиція вимірюється глибиною всього лише в чотири покоління, а що було до того покрите мороком. Швидше за все, мої корені сягають у Православ’я. Своєю чергою, православна традиція корениться в тисячолітній історії нерозділеного християнства, з’єднуючись таким чином з історією католицької традиції. Я не можу не відчувати відгомін всіх цих традицій. Я не можу не відчувати тугу за глибиною і єдністю. Але також я не можу не відчувати те, що моя присутність в молодшій баптистській конфесії зовсім не випадкова, що історія древньої Церкви триває в молодих традиціях, і кожен з нас відповідальний за своє покоління і свою сім’ю. Все це робить мене не меншим, а більшим баптистом, тобто включає мене з моєю церковною традицією в загальну історію Церкви, допомагає зрозуміти моє скромне, але відповідальне місце за мою церкву, за її служіння і свідчення світу як частину спільної справи єдиної Церкви.
Ректор Південної баптистської богословської семінарії А.Молер в статті «Чому я є баптистом?» виділяє кілька позитивних особливостей баптистської традиції (серед них: хрещення по вірі як приватне і усвідомлене рішення; церква як неієрархічна громада відроджених; свобода совісті як основа свобод), але в кінці робить важливе доповнення: «Я вірю, що у баптистів є дещо важливе, навіть критично важливе, що доповнює християнську традицію і робить християнське свідчення в сучасному світі сильнішим. Баптисти бувають досить галасливою частиною Христового Тіла, але, сподіваюся, при цьому залишаються необхідною частиною». Іншими словами, провідний богослов Південної баптистської конвенції цілком може залишатися баптистом і при цьому бути частиною більшого Тіла Христового, зберігати особливості своєї церкви і при цьому належати до загальної Церкви.
Тут я згадав ще один текст з не менш інтригуючою назвою: «Чому я не можу залишатися баптистом і взагалі протестантом». Автор цієї книги був студентом невеликого християнського університету в Україні. На щастя для багатьох, але на жаль для нього, в цьому невеликому навчальному закладі була велика бібліотека. Студент начитався православних богословів російської емігрантської школи й повірив, що все описане ними багатство православної традиції можна знайти в Російській Православній Церкві. Він повірив, що в одній, нехай навіть великій кімнаті, можна знайти відразу все.
Я згадую і колишнього керівника баптистського ВНЗ з Росії, який захопився книжковим православ’ям. Рідний протестантизм був для нього примітивним, суб’єктивним, неглибоким, нецікавим.
В обох випадках молоді баптисти відчували інформаційний голод. Книги православних авторів були доступнішими, та й на порядок цікавішими, ніж те, що друкували тоді ще нерозбірливі і недосвідчені в книгах пострадянські протестанти. Але книжкове православ’я це ж не РПЦ МП. Страшно уявити, що московські цензори зробили б з богословами «Паризької школи». На жаль, досі книжкове православ’я обманює дуже багатьох, в тому числі на Заході. У пошуках глибини люди тягнуться до більш давньої традиції, але шукають її в книгах, а церковна реальність російського православ’я всі ці книги спростовує.
Я впевнений, що в книгарні потрібно заходити якомога частіше, в тому числі в магазини православної книги. Але навряд чи варто «переходити» в ці магазини й влаштовуватися там надовго. Книжкові магазини й бібліотеки, семінарії та університети – це ще не церкви. Вони можуть відкрити ідеалізований світ «просто православ’я», але конкретно церковна реальність буде іншою.
Ця поправка справедлива не тільки для православ’я, а й для кожної конфесії й релігійної традиції. Можна почитати книгу, послухати лекцію, познайомитися з цікавими людьми, навіть побувати на церковній службі, але не можна забувати про те, де ви живете і де ваша сім’я. Ходіть в гості, в читальний зал, але завжди повертайтеся додому.
Я згадую засновника відомого харизматичного руху, який так захопився «духовним корінням», що залишив свою церковну сім’ю і перейшов в католицизм. Я поділяю його захоплення «корінням», але не зовсім розумію, чому не можна було залишатися на своєму місці та поглиблювати його. Хоча, цілком можливо, що він зрозумів межі зростання і глибини своєї християнської традиції. Можна пояснити й небажання більшості що-небудь міняти, виправляти свої помилки в домобудівництві церкви й втома від її внутрішньої одноманітності.
Є своя правда в тому, що глибші й багатші релігійні традиції мають більше внутрішніх кімнат, так що там кожен може знайти собі місце. Тому перехід з малої традиції в більшу може бути пошуком більш різноманітного і вільного середовища, формою протесту проти системи, цензури, одномірності, або елементарної нудьги.
Перехід може бути пов’язаний і з особливою роллю особистості, першим враженням від живого представника певної традиції. Нерідко така зустріч визначає все подальше сприйняття церкви і її конфесійного життя. Якщо ми зустрічаємо гідного священнослужителя, духовне життя якого здається багатим і глибоким, ми проєктуємо цей особистісний досвід на все те, що він представляє, ми з любов’ю приймаємо людину і тому ідеалізуємо його традицію. Тоді ми можемо сказати: «Ось якби мені довелося жити поруч з церквою отця Олександра Меня, я був би православним!» Але, знаючи те, що трапилося зі священиком Олександром в РПЦ МП, ми розуміємо, що особисті симпатії не варто переносити на інститути й структури, що найдостойніші зі священнослужителів були чужими у своїй же церкві, що є традиції, що знищують своїх кращих представників. Я зовсім не кажу про те, що православна традиція погана, але нагадую про те, що її не можна ідеалізувати, читаючи книги її кращих богословів або слухаючи її кращих проповідників. Те ж саме можна сказати про нашу рідну традицію: знаючи її зсередини, ми повинні всебічно доповнювати й поглиблювати її.
Християнство як спільний дім
Хочу повернутися до образу християнства, як спільного дому. Ми живемо в різних кімнатах. Час від часу кожна з кімнат потребує ремонту. Було б добре допомагати один одному в цьому ремонті та потім разом святкувати оновлення, навчитися жити на одному фундаменті, під одним дахом, але з прийняттям і розумінням наших відмінностей. Я допускаю, що є приміщення настільки запущені, що в них жити вже не можна. Тоді потрібні більш серйозні реформи, які потребують тимчасового переселення мешканців. Але таке трапляється не щодня, а якщо і відбувається, то Господар будинку бере таку ситуацію під Свою відповідальність.
Отже, спілкування? Так! Взаємодопомога? Так! Відвідування? Так!
Чи варто переходити з однієї церкви в іншу?
А як щодо переходів? Якщо вони і трапляються, то не повинні переростати в скандали, самовільні перепланування, захоплення і поглинання, сварки і війни.
І ще один важливий момент, пов’язаний з новими технологіями, які істотно послаблюють нашу залежність від простору. Раніше говорили так: був тут, перейшов туди. А зараз так: і тут, і там; трохи тут, трохи там.
Сучасні технології додають нові виміри в нашу реальність: фрагментують, урізноманітнюють, прискорюють і насичують наш звичний спосіб життя і спілкування, в тому числі формати міжцерковних відносин і пересувань. Сьогодні ми можемо «зустрічатися» не виходячи з власної кімнати, брати участь в богослужінні самих різних церков по кілька разів на день, читати й слухати кращих представників найрізноманітніших конфесій. Ми відчуваємо себе частиною єдиного глобального християнства. Навіщо кудись переходити, якщо все і так є? Так структуроване християнство перетворюється в «конструктор LEGO». Але це вже інша, не менш цікава тема.
Джерело: cherenkoff.blogspot.com
