Варто замислитись

До слова про «вічне зараз …»

Мета життя християнина, який є частиною Христової спільноти віри, надії й любові, – бути частиною місії Бога, зберігаючи відносини довіри й любові з Христом і з іншими Його вірними, запрошуючи до цих відносин іншого, щоб він ставав учнем Христа, послідовником Шляху.
«Потому Ісус увійшов у храм Божий, і вигнав усіх продавців і покупців… І приступили у храмі до Нього сліпі та криві, і Він їх уздоровив… А первосвященики й книжники, бачивши чуда, що Він учинив, і дітей, що в храмі викрикували: Осанна Сину Давидовому, обурилися… [Вранці], коли Ісус [знову] увійшов в храм і почав навчати народ, до Нього підійшли первосвященики й старші народу з питанням: “Чиєю владою Ти все це робиш, і хто дав Тобі цю владу?” … Ісус тоді сказав їм: “Кажу вам: збирачі податків і блудниці попереду вас йдуть в Царство Боже … ви не повірили … а вони повірили … [ви ж] не покаялися і не повірили …» (Мт. 21)
Чомусь сліпі, кульгаві, прокажені, і каліки, а також митники, розпусники і блудниці, грішниці і грішники були здатні радіти присутності, словам і діям Ісуса. Всіх цих людей Ісус привітав з любов’ю, і, як говорив Пауль Тілліх, запрошував їх у «вічне зараз», у Свою присутність.

Але існують і ті, хто будує «тимчасову вічність», зі знеособленими цінностями, в центрі яких якесь християнське співтовариство, але не Ісус, та не цілющі відносини любові з Ним.
Є ті, хто вважає себе праведнішим за сліпих, кульгавих, прокажених і калік (адже потрібно ще розібратися, за що їм Господь попустив таке, бо просто так хвороба не приходить), праведнішим за митників (які працювали на окупантів, на себе і незрозуміло на кого), розпусників і розпусниць (ну, з цими чоловіками і жінками з «великої траси» і так все ясно, як білий день). Проблема первосвящеників, книжників і фарисеїв за часів Ісуса була в тому, що вони вважали, що за столом в центрі уваги повинні були бути вони, їхнє праведне життя: в будинках, в гостях, в синагогах, в храмах, на вулицях. «Встати, він йде …»
Але митники, розпусники й блудниці, каліки тілом і душею, зустрічаючись з Ісусом, були просто раді цій зустрічі. Раді тим, що в центрі уваги Він, – то, що говорить Він, то, що робить Він, – а не вони і їхнє гріховне життя… Раді тому, що після зустрічі з Ним тягар гріха і непосильної фарисейської праведності їх вже не обтяжували. Адже Ісус давав їм змінений погляд (μετανοια) на життя, на самих себе, на те, Хто є Він – істинний Бог і Життя Вічне.
Ісус давав цим грішникам і грішницям, блудникам і блудницям надію на звільнення, на зміну, на нове життя з Ним і один з одним. «Я прийшов для того, щоб мали життя і мали з надлишком». Він запрошував їх до спільноти життя – віри, надії і любові, де в центрі не просто цінності, а Він Сам, як Цар Божого Царства, як Той, Хто дає життя, як Джерело істинних цінностей, які без відносин довіри й любові з Ним перетворюються в черговий інструмент соціального і політичного насильства.
У боротьбі проти соціальних і суспільних гріхів є велика небезпека стати такими ж, як первосвященики, фарисеї й книжники: коли в центр соціальної справедливості християнська спільнота ставить саме себе (вона не завжди тотожна Церкві), а не Ісуса Христа і відновлення відносин довіри й любові з Ним; коли релігійна група перетворюється в співтовариство віри, втративши любов до грішників і забувши про Месію як про Надію цього світу.
Наше кінцеве покликання, як Тіла Христового, – не просто боротися зі своїми гріхами й гріхами грішників, не просто знайти і зберегти спасіння. Якщо ми саме це ставимо в якості сенсу і мети свого життя, ми – нещасні люди, які руйнують радість життя у Христі, та втрачають надію і любов. Наше кінцеве покликання – участь в місії Бога по відновленню Його Царства, відносин довіри й любові з Ним і один з одним в Тілі Христовому, явлення цьому світу і запрошення грішників і грішниць до цих нових відносин довіри й любові з Христом, запрошення до повноцінного життя в Христовому співтоваристві віри, надії й любові.
Наші особисті гріхи ставлять нам перешкоди в участі в місії Бога, тому ми їх сповідуємо перед Христом, просимо вибачення і рухаємося далі. Без спасенності Ісусом Христом ми знаходимося під владою і силою гріха, і тоді взагалі ніякої мови не може бути про участь в місії Бога. Порятунок і протистояння владі гріха – це не мета життя християнина і Тіла Христового; це лише фундаментальна, невід’ємна, але все-таки частина проходження за Христом з головною метою: здійснити своє Покликання (як учень Христа) і покликання (тими дарами й талантами, якими благословив нас Бог для участі в Його Царстві).
Церква Ісуса – це не тільки спільнота віри (на жаль, цим обмежуються досить багато, якщо навіть не більшість християн). І Церква – це не просто спільнота, яка практикує християнські цінності, що стали спочатку метою, а потім і самоціллю.
Церква – це, перш за все, Тіло Христове як спільнота віри, надії й любові. Якщо ми перетворюємося просто в співтовариство віри, це неминуче призведе нас до фарисейської праведності. Бо ми підемо в глибоку оборону нашої праведності, нехтуючи місією Бога. Наше ж покликання полягає в тому, щоб дарувати Блудникам і розпусникам, грішникам і грішницям не просто віру в Ісуса, але надію на звільнення від влади гріха у Христі, дарувати Його любов через відносини довіри любові з Ним і один з одним в Його Тілі, в церкві.

Ісус відділяв Себе від гріха, але не від грішників, якими б вони не були. Тому що в вірі, надії й любові потребують передусім люди, які не мають або втратили в цьому житті віру, надію і любов. І замість того, щоб проповідувати Радісну Звістку про прощення, милосердя, звільнення Богом від гріховного способу мислення і життя, від непосильної законницької праведності, ми дуже часто починаємо проголошувати знеособлені християнські цінності як такі, що мають істину і силу самі в собі, які рятують від влади гріха самі по собі. Сила цінностей Христа не в їх прийнятті, а в прийнятті та у входженні у відносини довіри й любові з Ним.
Що відрізняло Никодима і Йосифа Ариматейского від інших фарисеїв і членів Синедріону? У них не було лицемірства і фарисейства, властивих всім іншим членам цього релігійного стану. Чи був страх? О так! Вони боялися, і боялися дуже сильно. Але цей страх не зміг утримати їх у своїх кайданах при зустрічі з Ісусом. Саме під час зустрічі з Ним вони знайшли й віру, і надію, і любов, увійшли в Його «вічне зараз», у відносини довіри й любові з Ним.
Зустріч з Ісусом звільняє, відносини з Ним приносять радість. Тому що у Своє перше пришестя Він прийшов не судити світ, але щоб світ спасся через Нього, щоб світ дізнався і пізнав, що означає мати довірливі відносини любові з Христом і один з одним, щоб світ побачив, що Церква – це і є Його спільнота віри, надії й любові, куди під стріху Ісуса може прибігти навіть мерзенний і останній грішник на землі. Чи не для цього і є присутність Царства Божого «вже так, хоча ще і немає»?
Але що ми, як християнська спільнота, пропонуємо сьогодні тим грішникам, яких ми б не пустили на поріг нашої церкви, не те що всередину? З храму Ісус виганяв тих, хто віру в Бога перетворили на інструмент духовно-релігійного насильства, обдирання сиріт і вдів, засіб збагачення. І водночас, у Свій Храм Ісус запрошує всіх калік душею і тілом, прокажених, митників, розпусників і розпусниць, всіх, хто живе на трасах і перехрестях вулиць: «прийдіть до Мене (а не просто в “помісну церкву “) всі (а не тільки більш-менш праведні або відповідні очікуванням християнської спільноти) струджені та обтяжені, і Я (а не причетність до християнської спільноти) заспокою вас».
Бути прихожанином або членом помісної церкви або громади, бути частиною християнської спільноти – це ще не означає бути частиною Христової спільноти віри, надії й любові, бути причетним до Божої місії й домобудівництва Царства Божого, де Главою є не Церква, а Сам Христос, Який і глава Церкви, і Цар царів, і істинний Бог і вічне життя.

Мета життя сповідуючого християнина, який є частиною Христової спільноти віри, надії й любові, – бути частиною місії Бога, зберігаючи відносини довіри й любові з Христом і з іншими Його вірними, запрошуючи до цих відносин іншого, щоб він ставав учнем Христа, послідовником Шляху. І проходити цей Шлях учень Христа може тільки несучи Хрест Христовий, але не меч, навіть якщо це меч Давида …

Рівне, Україна
11 липня 2020

Джерело: taras.dyatlik.net

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник та головний редактор "Слово про Слово", видання з християнським корінням. Служить пастором. Його особисте життя відзначається відданістю родині: він є люблячим чоловіком і батьком трьох дочок, що додає йому натхнення у професійній сфері.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button