Проза
Догралися…
Якось зібралася компанія з кількадесят людей та влаштувала собі бурхливу вечірку із щедрим застіллям, «дикими» танцями, шаленими розвагами… «Відривались» на повну, аж поки не потомилися. Аби дати перепочити нутру від ситних страв, потоків оковитої, а кінцівкам від несамовитого смикання, вирішили зробити паузу, відсидітись на дивані та заодно переглянути який-небудь цікавенький фільм. Довго вибирали-сперечалися – який саме, аж поки одностайно не зійшлися на типовому «ужастику» про нечисть.
Сюжет новизною й оригінальністю не вражав: четверо молодих людей необачно бавилися із окультними науками, в зв’язку з чим накликали собі на голову гнів та помсту потойбічних сил. Й от коли ті самі сили розправилися із трьома героями, і у живих лишився лиш один – останній, йому явився сам Люцифер. Та ні, не затягнув у пекло (принаймні – поки що), натомість запропонував відчайдухові «угоду»: душа в обмін на три бажання (ну не дідько, а золота рибка!) Після нетривалих вагань герой-невдаха згодився на умови рогатого, підписав «контракт». Він забажав собі всесвітню славу, несусвітні багатства й карколомний успіх у жінок… Звісно в результаті нічим добрим для нього це не обернулося: герой сконав у муках, а диявол таки отримав своє. На жаль, хеппі-енду не вийшло…
По завершенню «кіна» компанія ще довгенько не могла оговтатися й прийти до тями. А коли врешті-решт прийшла – стала обговорювати сюжет, ділитися враженнями, думками з цього приводу. І тут раптом хтось із них – вочевидь найзухваліший – запитав:
– Народ, а що б ви робили, якби таке сталося із вами? Ну, якби вам явився той… самі розумієте – хто, і запропонував продати вашу душу в обмін на гроші, славу, тощо, словом – на будь-яку забаганку? Ви б погодилися?
«Народ» думав недовго. Одні прагматично заявили, що все це повна нісенітниця, вигадки для забобонних, «бабайка» для дітей, друга ж половина, ті, хто бодай мінімально допускав існування надприродного, замахали на провокатора руками:
– Ми ще не зовсім того, з котушок злетіли, розуміємо, чим такий «обмін» грозить. І взагалі, наші душі нам самим потрібні, нічого добровільно прирікати їх на пекельні муки…
Отак, відмовившись від спокусливої пропозиції (нехай наразі тільки теоретичної), задоволені й заспокоєні власною принциповістю, люди повернулися до забави…
Вони і не підозрювали, що в цей самий момент за ними спостерігає сатана. Не вигаданий персонаж із телевізора, а цілком реальний, справжній-справжнісінький. Спостерігає, як ото вони нещодавно спостерігали за перебігом подій у фільмі, та від душі потішається.
– Ти ба, які стійкі, ні за які блага душі свої мені віддавати не бажають, – сміючись, кивав на натовп володар темряви, звертаючись до своїх посіпак – падших янголів, котрі завше самовіддано йому служили.
Посіпаки й собі щиро реготали над наївністю смертних.
– Дурненькі навіть не підозрюють, що їхні душі ВЖЕ МОЇ. Без усіляких угод, – далі вів сатана, нахваляючись. – То тільки в дурнуватих кінокартинах, для того, щоб стати моїм рабом та позбутися душі, необхідно особисто зі мною «домовитися», підписати папери власною кров’ю, пройти ще бозна-які безглузді маніпуляції-ритуали… А насправді все до банального елементарно: усяк, хто коїть гріх – автоматично «продає» мені душу. Дарує задарма. Кожен душогуб, мародер, злодій, хабарник, чародій, блудник, перелюбник, кривдник, обмовник, зловмисник; кожен, хто свідомо коїть несправедливість по відношенню до ближнього, спричиняє йому шкоду чи навіть замислює проти нього лихе – той давним-давно є нашим гарантованим «клієнтом».
Більше про окультизм:
– Тож хай гуляють-веселяться, йолопи, нехай впиваються своїм заблудженням про недоторканість перед силами Пекла, поки час. Коли ж він мине… ото вони здивуються, ото здивуються…
І сатана вкотре зареготав.
А тим часом компанія продовжувала «тусити», навіть не підозрюючи, що всеньке пекло «гуде» устократ запальніше. Адже там справляють «бал» на честь їхніх «непродажних» душ.
Оксана Швець