Проза

Народження згори

Зараз та пора, коли каштани і бузок вже відцвіли, духмяні півонії – саме на піку цвітіння, п’янкий жасмин  – набирає сили у землі й за день-два віддасть увесь свій аромат повітрю та перехожим. І липа – пуп’янки її суцвіть  готові вистрелити у найближчий тиждень. Тоді захочеться проводити вечори і ранки, загалом – весь час, на липових алеях, садах і парках, де в повітрі застигне цей медовий запах.
У такі вечори, теплі і затишні, добре спілкуватися з мудрими і добрими людьми. Зрештою, з такими людьми завжди добре спілкуватися. Хоча за останні дні мені важко підібрати влучного слова українською, яке губиться десь між безкінечних потоків англійської, і не повірите – російської. Я дуже смішно розмовляю російською, та якщо «нагло треба», то що вдієш.   Розкажу вам дещо, як наслідок цих балачок.
Приблизно в таку пору, як зараз, оцю жасминово-півонієво-липову, у мої студентські роки я почула одну історію. Однієї суботи, коли слухняні студенти поїхали до батьків на села, а норовисті – швендялись по клубах усі вихідні, я потрапила на зустріч молодих християн у Луцьку. Якийсь хлопець читав місце з Євангелія від Івана, 3 розділ, 1-21 вірш. Там написано про «народження згори».
«Ісус відповів: Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже. Що вродилося з тіла є тіло, що ж уродилося з Духа є дух. Не дивуйся тому, що сказав Я тобі: Вам необхідно родитись згори. Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений». (Від Івана 3:5-8)
Я слухала проповідь і «зридалася наніц». Бо той молодий хлопець просив підняти руки тих, хто знає, що Бог їх любить, і що вони прощені Богом. І люди підіймали  руки, а я не могла, бо думала: «Що такого доброго я зробила для Бога, щоби Він мене любив»? Пішла з важким серцем додому. І не була певна того, що Бог мене любить, і що Він може простити усі мої гріхи. А тим більше, не могла сказати, що я «народжена згори», тобто, що у мені живе Дух Святий. То була субота.
Наступного понеділка ми з одногрупницями стояли на зупинці біля гуртожитку, в очікуванні тролейбуса, щоб доїхати до університету. А ви ж розумієте, що таке в понеділок вранці стояти на зупинці біля гуртожитку, де ще пару сотень студентів теж хоче доїхати на пари? Це коли тебе потік тіл занесе в транспорт, винесе, а в дорозі ти не можеш дихнути і поворухнутися. То я «впала в нерви» і вирішила почекати, поки розсмокчеться увесь цей натовп, і поїхати згодом. Але це означало, що я спізнююсь. Але… Я таки дочекалась, коли  можна буде принаймні зайти, щоб тебе ніхто не збив з ніг. Зайшла. Місць все ще бракувало у тролейбусі. Але я надибала одненьке, біля дуже літнього чоловіка, сіла. Спокійно їдемо. До університету десь зо п’ять зупинок. На другій зупинці мій сусід торкнув мою руку і попросив дозволу звернутися. Далі було те, чого  я ніколи не забуду:
«Дитиночко, пробач, що  я, старий, забираю твій час, але мушу це сказати. Не можу мовчати. Я народився і виріс в Радянському Союзі. Був членом Комуністичної партії, а потім мене завербували до КГБ. І багато років я працював  у спецслужбах. В мене було все, про що можна мріяти: дружина-красуня, діти, які любили мене, квартира своя, повага друзів, заздрість ворогів. Єдине, що мені дуже допікало – то мої сусіди. На сходовій клітці нашого поверху  жили віруючі, «кляті штунди». Як же вони мене виводили з рівноваги! Як можна було бути такими тупими і вірити в придуманого Бога? В час комунізму і атеїзму вони самі собі підписували вирок, своєю безглуздою вірою. Я не міг запроторити їх, хоча дуже хотів. А вони завжди виглядали такими щасливими, божевільні. Найгірше, що всі їхні шестеро дітей, які вміщалися у двокімнатній квартирі, завжди слухалися своїх батьків.   Я забороняв своїм дітям не те, що гратися з ними, але навіть ходити одними дорогами. Але мої завжди умудрялися обійти заборони і проводили з ним час. Та штунда-мама часто пригощала моїх печеними пирогами і домашнім варенням.
А моя робота вимагала повної віддачі, я рідше бував вдома, частіше на завданнях, потім ми з колєгами випивали коньячку, чи віскі, яке було дефіцитом у той час. Але ми мали доступ до всього. Коли повертався додому, то хотів,  щоби жінка робила все, що я їй казав, а вона постійно нарікала, погрожувала, що покине. Одного разу я побив її, потім знову. Вона не терпіла довго, забрала сина і дочку, втекла. Я не тямився від ярості. Знайшов «козла відпущення». штунди – були винуваті у всьому! Я шукав спосіб помститися їм. «Гадив» їм під вхідними дверима, час від часу ходив туди, як в туалет. На роботі все покотилося. Але остаточно все пішло «коту під хвіст», коли мене часто почало боліти в грудях. Я задихався, боліло все тіло. Лікарі діагностували рак. На роботі мене «списали». Я нікому не був потрібен. Я сам зруйнував своє життя.
Пам’ятаю, лежав уже кілька днів у квартирі, не виходив на вулицю. Важко було вставати. Хотів накласти на себе руки. Хтось подзвонив у двері. Довго дзвонив, та я не збирався відчиняти. Але з того боку дверей – не відступалися. Напружився, піднявся, відчинив – там стояв мій сусід, голова шестидітного сімейства. З тією недоумкуватою посмішкою на обличчі. Сказав, що уже кілька днів не чують мене, вирішив пересвідчитись, чи все тут мене добре. Я ненавидів його, готовий був з’їсти з тельбухами.  Але не зміг втриматися на ногах, впав і знепритомнів. Далі пам’ятаю лише, що лежав у своєму ліжку, в чистій постелі. Бо попередньої я не змінював кілька місяців, відколи пішла жінка. В кімнаті було прибрано. Пахло гороховим супом. На кухні поралася старша донька сусідів зі своєю мамою. Тричі на день вони приносили мені свіжу їжу. Прибирали щодня. Я не бачив у тому сенсу, бо знав, що вмираю.  Але сил пручатися вже не було. За кілька днів сусід прийшов з ще одним чоловіком, запитав, чи я хочу жити. Тіло роз’їдав біль, я хотів умерти. Вони розказали мені, що смерть тіла, це не остаточна смерть. Страшніше вмерти, і потрапити в пекло. Але для того, щоб жити, мені потрібно «народитися згори». Тоді, навіть, якщо тіло моє помре, то душа буде жити з Господом. І що Ісус Христос вже все зробив на хресті для того, щоб я жив. Вони питали, чи хочу я сказати щось Богові? І вперше у житті, я хотів. Хотів сказати дуже багато. Але не міг. Сказав: «Прости». Знаю, що тоді я народився від «Духа Святого». І готовий був померти фізично. Але Бог проявив до мене милості стільки, що вирішив залишити при житті. І якщо коротко, то – за два роки до мене повернулася дружина, і вже маємо п’ятеро внуків.

Більше про народження згори:

Але, дитинко, кожній людині для того, щоб жити після смерті, треба «народитися згори». Тобі треба покаятися перед Богом. Ти станеш Його дитиною».
Усе це він встиг розповісти мені за три з половиною зупинки. Я вийшла, і в мене трохи тряслися руки. Бо це те, про проповідник говорив на зустрічі молодих християн. Це як:
«Один раз Бог сказав, а двічі я чув, що сила у Бога!» (Псалми 61:12)
І кожній людині треба народитися згори, щоби увійти в Царство Боже.
Іванка Попудник

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник та головний редактор "Слово про Слово", видання з християнським корінням. Служить пастором. Його особисте життя відзначається відданістю родині: він є люблячим чоловіком і батьком трьох дочок, що додає йому натхнення у професійній сфері.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дивіться також
Close
Back to top button