Проза

Поїзд

Юрко неспішно пакував валізу. Він збирався відвідати доньку, яка проживала в столиці. Часу до відправки поїзда було вдосталь. Проте речей назбиралося чимало.

Та ось уже все складено. Юрко прийняв душ, поголився. Поїв перед дорогою.

− Здається, все. Скільки там до потяга залишилося? – промовив у голос.

Зиркнув на годинник мобільного телефону.

− Поїзд о сімнадцятій! Значить, маємо понад годину часу. Їхати до вокзалу на таксі хвилин п’ятнадцять.
Юрко перевірив, чи не забув взяти з собою квиток, паспорт та гаманець.

«Все на місці. Хоч трохи ранувато, проте ліпше на вокзалі почекаю, аби не хвилюватися. Тож присяду, як кажуть, перед дорогою, і в путь – викликаю таксі», – подумав присідаючи на диван, та раптом підвівся. – У поїзді насиджуся, перед дорогою, потрібно помолитися!:

− Господи Боже мій, слава Тобі і хвала від віку до віку та моя вдячність за всі Твої милості! Нині, дорога далека стелиться переді мною. Ти один знаєш, якою вона буде, тож прошу Твоєї охорони і заступництва. Благослови мою поїздку і перебування в доньки. Допоможи не запізнитися на поїзд і щасливо доїхати. Прошу Тебе в ім’я Ісуса Христа. Амінь!

«Ну тепер, Юрку, справді все», – подумки посміхнувся.

Чоловік викликав таксі…

І ось, через п’ять хвилин, закинувши валізу в багажник, він уже сидів у салоні авто.

− Мені на вокзал, будь-ласка, – мовив до водія.

Машина плавно зрушила з місця. Авто швидко котилося містом. За вікном замелькали будинки, зупинки, магазини, світлофори, зустрічний транспорт, перехожі. Юрко мимоволі споглядав усе це, та думками уже був у доньки.

Раптом таксі сповільнило рух.

− М-да! – цмокнув водій. – Ото ми попали!

Юрко відірвався від роздумів.

− Що таке?!

− Самі дивіться! – кивнув головою водій.

Чоловік глянув перед себе. На той час вони якраз в’їхали на дамбу, що з’єднувала їхній масив, з основною частиною міста. Дорога через усю дамбу була запруджена автомобілями. Вони ледве рухалися.

− Ого! – вигукнув Юрко. – Я ще в таку тягучку не потрапляв. Так і на потяг не встигну. Він зиркнув на годину.

– Сорок п’ять хвилин до відправки. – Час ще ніби є. А чому сьогодні такі затори? – запитав водія.

− Ви що, забули? Випускний!

− Ви-пуск-ний?! Таки забув, – зізнався Юрко. – Мої діти виросли, тож воно мені якось і не в голові. – А ви, як до мого дому так швидко доїхали? – перепитав.

− Я в центрі не був. Якраз виконав замовлення на сусідній з вашою вулиці, як мене направили до вас.

− Ясно.

«Що ж робити подумав, – чоловік. – Вийти зараз? Пішки йти далеко. Та ще й з важкою валізою. Та й чи встигну?», – Юрко боровся із сумнівами.

Тим часом їх автомобіль, хоч і повільно та все ж таки просувався вперед. Так вони, проїхавши дамбу, опинилися перед розвилкою.

− Дивіться, по прямій перед нами, затор не меншає. Давайте, спробуємо в об’їзд іншими вулицями. Там, здається, менше автомобілів, – запропонував водій і не чекаючи відповіді повернув направо.

Проте не так сталося, як гадалося. За поворотом, за якісь дві сотні метрів, була така ж сама картина.

− М-да! – знову буркнув водій. – Хотілося, як ліпше, а вийшло як завжди.

Їхня машина, знову зависла в заторі…

До відправки поїзда залишалося п’ятнадцять хвилин…

− Ні! Так діла не буде! – відважився нарешті Юрко. – Зупиніть авто! Я йду пішки.

− Як знаєте, – розвів руками водій, зупиняючи авто.

Юрко, розрахувавшись з водієм, швиденько вискочив з машини. Витяг з багажника валізу. Вхопивши її, мало не підтюпцем поспішив до вокзалу.

«Ще може встигну. Звідси начебто недалеко. Господи допоможи! Наступний поїзд аж після двадцять другої години. А це понад п’ять годин чекати. Проте, аби повернутися додому, при таких заторах, нема й мови. Боже дай мені сили, аби своєчасно добігти!».

Говорячи «добігти», чоловік не перебільшував, бо місцями він уже й біг. Хоч руки обривала важка валіза, а сорочка на плечах змокріла від поту, Юрко наполегливо пробирався крізь натовп, який сьогодні був не менший, ніж затор.

Ось уже попереду замаячіло приміщення вокзалу. Юрко ще надав ходи. Раптом його погляд зупинився на привокзальному годиннику. Глипнувши на нього, чоловік стишив ходу. Зупинився. Поставив валізу на тротуар. Втер рукою спітніле чоло…

«Не встиг! Поїзд уже відправився. Я лише на якихось п’ять хвилин запізнився, – розчаровано зітхнув. Зазирнув у мобільний телефон. – Так і є. Все правильно! І що ж тепер? І куди тепер? – задумався. – Що мені робити Господи?».

Читайте також:

Тут раптом роздався голос диспетчера залізничного вокзалу:

− Швидкий поїзд №328 сполученням Львів-Київ, із запізненням на п’ять хвилин, прибуває на першу колію…

− Що?! – Не повірив своїм вухам Юрко. – Мій поїзд?!

− Нумерація вагонів з … – лунало з репродуктора….

«Боже, дякую Тобі – Ти почув мою молитву і затримав поїзд! Слава Тобі, Господи, слава Тобі!», – Юрко, підхопивши валізу, кинувся на перон шукати свій вагон…

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Микола Мучинський

Письменник і автор оповідань, які публікуються в журналах та збірках. У 2018 р. вийшла авторська книга «Слід».

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button